«СРСР замовчував катастрофу на ЧАЕС. Це система — один в один з нинішньою Росією, і Союз ще був мʼякшим варіантом»,

Пілот гелікоптера, ліквідатор аварії на ЧАЕС 1 категорії Андрій Мізько розповів УНІАН про свою участь у гасінні пожежі на четвертому реакторі, важливість пам’яті про трагедію, та чому він вдячний творцям серіалу «Чорнобиль».

26 квітня, у 39 річницю аварії на Чорнобильській АЕС, світ вчергове згадає про катастрофу, яка забрала життя і здоров’я тисяч людей і вплинула на наступні покоління. Також ми згадуємо героїв, які відважно, не шкодуючи власного здоров’я і з ризиком для життя, боролися зі страшними наслідками безпрецедентної аварії.

Напередодні сумної річниці з УНІАН погодився зустрітися ліквідатор аварії на ЧАЕС першої категорії Андрій Мізько — пілот гелікоптера, який брав участь у гасінні страшної пожежі на сумнозвісному четвертому реакторі.

Пан Андрій спокійно, навіть буденно, розповідає про свої небезпечні рейси — для нього це було обов’язком, який він холоднокровно виконував, попри розуміння можливих наслідків. Адже від дій його та колег залежали життя сотень тисяч людей.

Досить болісним для героя було питання щодо вшанування державою подвигу ліквідаторів — попри втрату здоров’я та можливості працювати ще у досить молодому віці, пану Андрію, як і усім іншим ліквідаторам цієї страшної аварії, доводиться в суді вибивати своє право на гідну пенсію.

Також Андрій Мізько в інтерв’ю УНІАН розповів про долю своїх колег — пілотів-ліквідаторів, важливість пам’яті про трагедію для майбутніх поколінь та чому він вдячний творцям серіалу «Чорнобиль».

Пане Андрію, розкажіть про свою роботу до трагедії. Чи доводилося вам до катастрофи на ЧАЕС стикатися з надзвичайними ситуаціями?

Я служив тоді в Збройних силах Радянського Союзу, і ми відносилися до Міністерства оборони СРСР. У випадках, коли потрібно було гасити якісь пожежі, це були спеціальні служби. Але коли щось надзвичайне траплялося, то нас залучали до тих подій.

У 1986 році я був лейтенантом збройних сил СРСР, проходив службу у Ленінградському військовому окрузі. І з 13 по 27 квітня 1986 року наша ескадрилья знаходилася на півострові Крим, ми проходили підготовку до відбуття до Афганістану.

Як ви дізналися про аварію на Чорнобильській АЕС? Що вам повідомили і коли надійшов наказ вилетіти на об’єкт?

Коли це трапилося, ніхто на той момент не надав цьому якогось особливого значення. Але коли весь наш авіаційний полк підняли по тривозі, ми зрозуміли, що сталося щось серйозне.

Потім додатковою телеграмою штаба ВПС округу було сказано, що потрібні вісім екіпажів вертольотів Мі-6, які мають допуск до польотів із зовнішньою підвіскою, тому що це складний вид польотів. Ми відібрали вісім найбільш підготовлених екіпажів і літаком АН-12 вирушили у відрядження до Чернігова, розташувалися там і прийняли вертольоти у екіпажів, які першими були на місці подій та вже декілька днів працювали там. Прийняли ці вертольоти, які вже були забруднені радіацією, і далі продовжили працювати. Ми працювали там з 5 по 27 травня, потім нас замінили інші екіпажі.

Як проходила ваша робота з ліквідації пожежі?

Завданням було перевезення та доставка вантажів у 30-кілометрову зону, також це безпосередньо були польоти на реактор для скиду вантажів. Це був звичайний мисливський дріб, мішечки такі по 10 кілограмів ­– було 100 мішечків, тобто тонна свинцю.

Ми злітали з майданчику, який знаходився в 12 кілометрах від реактора на висоті 200 метрів, підлітали до Прип’яті, далі звертали на бойовий курс, і керівник польотів, який знаходився на даху готелю в Прип’яті, підказував нам кожні 500 метрів відстань до реактора. Над реактором ми скидали вантаж і далі летіли на майданчик для чергового завантаження. І так виходила така «карусель» з вертольотів, інтервал – 2-3 хвилини. Так ми працювали. Далі ми летіли на проміжний майданчик Малійки, там проходили дезактивацію бортів – це між Чорнобилем та Черніговом, а далі до міста Чернігів.

Перший тиждень у нас ранок починався з підйому о 4 годині, десь до 6 ранку ми вже були у їдальні, далі на аеродромі проходили лікаря і там вже отримували завдання на вильоти. Після роботи десь о 9 годині вечора нас везли на відпочинок до профілакторію на околицях Чернігова.

Польоти на реактор зі скидами вантажів проходили від початку аварії десь до 15 травня. Були різні польоти, літали також вертольоти Мі-26, які опускали троси і заміряли рівень радіації. Був один полковник, який зробив багато польотів без скидів вантажу, для замірів. Його вже немає в живих. Він отримав дуже велику дозу радіації.

Коли ми літали, літав також розвідник Мі-8, і ми чули озвучені показники у 300 рентген. А що було над самим реактором, ми не знаємо. Ми пролітали на висоті 200 метрів над реактором.

27 травня нас вже замінили іншими екіпажами. Ми прилетіли до військової частини і наступного дня нас відправили до госпіталю. Два тижні нас лікарі обстежували, далі ми мали 10 днів відпустки і вже за три місяці наша ескадрилья вирушила в Афганістан.

Чи розуміли ви з самого початку небезпеку, яка склалася?

Ми ж були офіцерами, ми вивчали, що таке ядерна зброя, радіоактивне зараження. Розуміли, аякже. Але на той момент завдання стояло і потрібно було його виконувати. Тому що ми розуміли, що за нами люди, Україна і вся Європа (як ми потім дізналися). Тому в голові думок якихось щодо небезпеки не було, головним було виконати поставлену задачу. Це вже потім здоров’я і так далі… А на той момент, ми ж ще молоді були, 26 років. Тому ніхто тоді не переймався.

Ви це сприймали як обов’язок — що ніхто, крім вас, цього не зробить?

Сто відсотків, тільки так. Коли нам давали відпочинок, вже після тижня роботи, ми виходили в місто подзвонити додому, люди нас зупиняли і дякували. І це було дуже приємно, ми розуміли, що робимо це не просто так, що ми допомагаємо людям. На той момент думали, що це лише зачепить Чернігівський регіон, а насправді – всю Україну, Білорусь, всю Європу.

На вашу думку, наскільки ефективно було організовано процес гасіння пожежі?

Людство ніколи з подібною катастрофою не стикалося. Тому ті ресурси, які на той момент були задіяні, це, мабуть, був максимум з того, що можна було зробити. Я не суддя, я не можу когось звинувачувати. Хоча є і людський фактор – хтось втратив пильність. А це така сфера, що з атомом не можна жартувати. Тому це питання вчорашнього, сьогоднішнього і майбутнього. Потрібно знати, що тоді трапилося. Щоб в майбутньому не трапилося такого знову. Бо з другою такою катастрофою Європа не впорається.

Ви надали фото зруйнованого реактора. Розкажіть, будь ласка, його історію —  ким і коли воно було зроблене?

Фото з польоту на реактор – це унікальне фото. Його зробив наш бортмеханік одного з восьми екіпажів. В нього виявився з собою фотоапарат, ми про це не знали, тому що заборонено було щось знімати. Він зробив це фото якраз під час польоту на реактор. 

Як участь в ліквідації аварії вплинула на ваше здоров’я?

Ну, я скажу так – в 35 років мене списали зовсім з льотної роботи, а в 40 років мене списали із Збройних сил. Це відповідь. Тому що в 40 років є стільки досвіду – багато чого знаєш, вмієш, можеш передати молодому поколінню.

Я вам розповім, що так звані «партизани», які нас завантажували свинцем, 731 спецбатальйон, він складався з 500 людей. На даний час більше половини цих людей вже немає. А це на той момент були люди віком від 20 до 45 років, і їх вже немає в живих. Також багато захворювань, пов’язаних  з онкологією та інших, які на той час були у людей похилого віку. А зараз вони вже є у молодих людей, що теж є показником.

Чи були серед ваших колег-пілотів ті, які померли внаслідок участі у ліквідації?

Таких багато. Я періодично дізнаюся, кого вже немає. Є один сайт, пов’язаний з російськими колегами, з якими я працював – після 2014 року я ні з ким з них не підтримую зв’язок. Хто хотів знати правду, могли спитати, я нікому нічого не збирався доводити.

Наприклад, з нами було два командира ескадрильї – один загинув в Афганістані, а другий помер згодом після ліквідації. Нічого безслідно не минає.

У Радянському Союзі приховували масштаби трагедії на ЧАЕС. Ви розуміли тоді, що влада замовчує наслідки?

Так це ж система Радянського Союзу – така ж, як зараз в Росії, один в один. Але СРСР ще був більш м’яким варіантом. Тому можна зрівняти, що було тоді, і що відбувається зараз в Росії.

Так і було. Приховували все. Зробили під себе чорнобильський закон, коли багато хто незаслужено отримав посвідчення, адже пільги на той момент були хороші для ліквідаторів. Але скільки справжніх ліквідаторів?

Зараз, наскільки я знаю, залишилося 47 тисяч осіб з інвалідністю внаслідок участі у ліквідації аварії на ЧАЕС. Що таке 47 тисяч?  Це ніщо. Це хвороби, пов’язані саме з ліквідацією трагедії. Я завжди говорю про справжніх ліквідаторів, адже було чимало тих, хто лише отримав посвідчення.

Не можу не задати питання про відомий серіал «Чорнобиль». Як ви оцінюєте цю роботу?

Я скажу свою думку. Я вдячний творцям серіалу, бо про ліквідаторів згадали. Це дуже важливо, тому що останні роки ми себе добре почуваємо лише в музеї Чорнобиля — нас там поважають і тепло зустрічають. А так можна навіть почути, що таких, як ми, ліквідаторів, вже і в живих немає. Це неприємно.

Що стосується серіалу, це не документальне кіно — це художній фільм. Творці в ньому могли щось змінювати, і ставитися до нього принципово серйозно не треба. Але вони показали совдепівські реалії, що було дуже цікаво. Ми їм вдячні. Нас після цього запросили до Великої Британії, спитали нашу думку, і я подякував і передав вітання творцям серіалу.

Як держава віддячила вам за службу? Ви відчуваєте, що вашу роботу належно оцінили?

Це таке болісне питання. Тому що коли ми були потрібні і виконували завдання, то ми були героями. А коли потім тебе вже списали, ти нікому не потрібен. Ми досі питання пенсій вирішуємо в суді. Тому що інакше ніяк.

Ви будете сміятися – на оздоровлення кожен рік нам кладуть на картку 120 гривень. На вітаміни, як кажуть, кожен місяць до пенсії було 456 гривень, зараз десь 596 гривень.

З січня цього року урізали підвищені пенсії деяким категоріям пенсіонерів, в тому числі ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Чи торкнулося вас це рішення?

Поки що ні, тому що мої справи в суді, якраз пов’язані із зняттям обмежень щодо розміру пенсії. Зараз не хочеться про це говорити, тому що війна іде, люди гинуть…

Як я казав, залишилося 47 тисяч людей з інвалідністю, пов’язаною з ліквідацією наслідків трагедії. І нам не потрібні якісь пільги – зробіть гідну пенсію, і мені не потрібні будуть субсидії на квартиру, безкоштовний проїзд. Це ж не так багато людей.

Я наведу вам приклад обману. Як виявилося, ми мали право на одноразову виплату. І після звільнення мені якось сказали підписати документи щодо якихось грошей, порядку 200 гривень. Я підписав. А потім дізнався, що нам мали виплатити суму у 500 тисяч гривень одноразової допомоги через інвалідність, отриману внаслідок ліквідації аварії. Я коли подав до суду, то виявився нюанс – виплату можна отримати лише раз. І суд вказав на цю дрібницю, що, мовляв, я вже отримав 200 гривень.

Пам’ять про події такого масштабу та участь героїчних людей в них дуже важлива. Що б ви хотіли, щоб сучасна молодь знала про ту трагедію?

Подія 1986 року – це подія світового масштабу. Ця тема дуже актуальна і буде актуальною ще багато років. І для того, щоб таке не повторилося, наша молодь повинна знати, що саме трапилося і якими були наслідки. Адже це пов’язано з життям мільйонів людей.

До 25 річниці трагедії нас стали запрошувати в Європу — у них є «тиждень Чорнобиля» — і нас запрошували кожен рік в різні країни на виставки, на проведення лекцій для молоді та громадських організацій. Люди там більше знають про Чорнобиль, ніж у нас. Це я вам офіційно заявляю. Я був вражений – в Англії діти 7-9 років такі питання задавали, що мені самому було цікаво.

У нас я напередодні виступав у бібліотеці перед десятикласниками і запропонував задати питання. Лише один хлопець задав питання про хвороби і все. Це говорить про те, що знають або все, або нічого — скоріше за все, нічого.

Вони (європейці – УНІАН) не просто розповідають такі речі, вони готують свою молодь на майбутнє, щоб вони розуміли, що це таке ядерна енергетика, чим вона небезпечна і що потрібно робити, аби подібні катастрофи не повторилися в майбутньому. У світі, наскільки я пам’ятаю, є понад 500 ядерних реакторів. Електроенергія дешева, так, але якщо, наприклад, якась російська ракета прилетить? Буде другий Чорнобиль.

Катерина Жирій