«Запорізька АЕС зараз не здатна генерувати електроенергію. Може лише зберігатися з погіршенням стану»,

Віцемер Енергодара Іван Самойдюк в інтерв’ю УНІАН розповів, чи зможе РФ перезапустити окуповану ЗАЕС, як тримає місцевих жителів у постійному страху, та чи повернеться місто під контроль України.

Березень 2025-го — третя річниця з моменту захоплення росіянами однієї з найбільших атомних електростанцій у Європі – Запорізької АЕС – та її міста-супутника Енергодара. Відтоді новини звідти постійно наводили жах через обстріли станції окупантами, розміщення там ворожої військової техніки, замінування території навколо, переривання ліній живлення через бойові дії, а також можливість її підриву.

Наразі усі шість реакторів ЗАЕС не працюють, проте Росія не полишає спроб перезапустити роботу станції та під’єднати цей об’єкт до своєї енергосистеми. З початком переговорів за участі США пролунали заяви про можливу деокупацію Запорізької АЕС та територій довкола неї. УНІАН поговорив із першим заступником міського голови Енергодара Іваном Самойдюком, наскільки це реально, що відбувалося на станції та у місті три роки тому, і у що за цей час російські окупанти перетворили місто-супутник ЗАЕС.

Іване Гнатовичу, ви перебували в Енергодарі на початку російського повномасштабного вторгнення. Пригадайте, як воно розпочалося для містян?

Підрозділ територіальної оборони в Енергодарі почав розгортатися буквально за два місяці до початку великої війни. На момент оточення, в Енергодарі взагалі не було правоохоронних органів. Залишився тільки батальйон, який захищав Запорізьку атомну станцію і перебував виключно на її території. Десь з 28 лютого по 3 березня у місті залишалися тільки військові на ЗАЕС та цивільне населення.

Саме цивільні, фактично своїми тілами, чотири доби перекривали окупантам доступ до Енергодару, до ЗАЕС – третина місцевого населення виходили назустріч танковій колоні. Ми реально вірили, що сталося якесь непорозуміння, та переконували російських солдатів уникнути кровопролиття, розповідали різні «історії», блефували, казали, що надамо контакти вищого військового керівництва [України]. Казали, що вони не постраждають, якщо стануть на рубежах верхньої дороги, що веде до станції, щоб тільки не заходили у місто…

Тобто назустріч озброєним росіянам виходили суто цивільні?

Так, виключно цивільні. На заклики міського голови щодня дуже швидко збиралося по декілька тисяч осіб. Ми перекрили усі доступи до Енергодару – перекопали, зробили загородження, з боку залізниці – перекрили вагонами. Залишили єдиний в’їзд у місто, тому окупанти й не могли пройти іншим шляхом. До того ж погода не дозволяла танкам та іншій їхній техніці пройти полями…

Ми вмовляннями стримували підрозділ РФ чотири доби та передавали відповідну інформацію усіма можливими каналами зв’язку… Але, на превеликий жаль, ворожа колона не була «накрита» вогнем ані нашої авіації, ані далекобійною артилерією… Але не виключаю, що саме стримування росіян біля Енергодара надало змогу ЗСУ зайняти нормальну оборону вже на підступах до Запоріжжя – в населеному пункті Василівка, за майже 50 кілометрів від обласного центру. Тільки там загарбники отримали перший реальний опір від ЗСУ, до того вороже військо пересувалося майже без боїв.

Чи була зброя у цивільних?

Так. На початку вторгнення в місті було недостатньо зброї, тому люди їхали за нею до Дніпропетровської області… Ми стежили, щоб зброю не тримали в руках, бо це могло спровокувати росіян. На жаль, у ніч з 3 на 4 березня це сталося. Загарбники пішли у наступ на місто, потім – на ЗАЕС, до якої від Енергодара – 2,5-3 кілометри. Вперед сунула колона, в якій було десь сто одиниць техніки – танки, БТРи… Дехто з цивільних вступив у бій, навіть підбили один танк, але чинити опір було нереально. Це була жахлива ніч.

Тобто, російські військові отримали наказ атакувати АЕС – найбільшу в Європі?

Тоді мало хто вірив, що на ядерний об’єкт буде пряма атака. Однак танкова колона пішла на промислову зону, на атомну станцію…

Відбувалося якесь божевілля – росіяни застосували різну зброю, гатили з неї прямо по блоках ЗАЕС… Приблизно о другій годині ночі директор станції сповістив, що світ на межі ядерної катастрофи. Захисники об’єкта були вимушені підняти білий прапор – аварія на шести блоках могла завдати шкоди не лише Україні, а й половині континенту.

Як вважаєте, чому росіяни чотири доби вичікували та не застосовувала силу?

Окупанти були переконані, що їх зустрічатимуть з квітами. Тому офіцери, капітани, майори, які виходили з нами на контакт, намагались нас у чомусь переконувати. У них було нерозуміння: «А де квіти?! Чому весь виконком обставлений пляшками із запалювальною сумішшю?!». Тобто, російські солдати не чекали такого спротиву… У мене склалося враження, що спочатку вони самі не розуміли, що робити, чи є команда прямого штурму ядерного об’єкта. З першого дня її не було – це очевидно. Думаю, наказ їм надійшов згодом.

Ви сказали, що в місті ще до наступу не залишилося правоохоронців. Чому?

Наскільки розумію, вони отримали наказ вивезти зброю, яка була у них в розпорядженні, щоб вона не дісталася ворогу. Повторюсь, на момент оточення, в місті вже не було жодної відповідної структури – ані поліції, ані військкомату, ані СБУ. В принципі, розумію, чому вони відійшли: сили, що були у наявності, – непорівнянні з чисельністю ворога. Тобто це була вірна смерть, або полон, в якому окупанти б їх жорстоко катували, вимагаючи зрадити – перейти до них на службу. Сам став свідком цього, бо потрапив у полон та особисто бачив, яким тортурам піддавались працівники українських правоохоронних органів.

Ви перебували у ворожому полоні понад 300 днів. Як вас затримали?

У місті склалася критична ситуація з продовольством та медикаментами, особливо, для хворих на діабет, онкологію. Наші колеги, родичі зібрали у Запоріжжі необхідну допомогу, обласна клініка підготувала кров для трьох тяжкопоранених військових – наші хлопці втратили кінцівки під час оборони ЗАЕС, перебували в енергодарській лікарні та потребували оперативної допомоги. За дозволом виїхати з окупованого Енергодара ми звернулися до російського генерала. Він дозволив, бо кризова гуманітарна ситуація могла призвести до небажаних наслідків. Однак він мене одразу попередив: «Ви ж розумієте, хто залишається у заручниках, якщо ви не повернетесь?!». Звісно, я розумів і не міг не повернутися: в місті залишалося багато моїх близьких, родичів. Вже не кажу про велику кількість однодумців, яких би просто кинули «на підвал»…

Нам тоді вдалося «пригнати» близько десяти великих вантажівок з гуманітарною допомогою – це харчі, пальне, медичні препарати, а також пенсійні виплати… Встигли розвантажитися, роздали гуманітарку, пенсію, й буквально одразу після цього мене викрали прямо на вулиці: шість автоматників схопили, надягли мішок на голову, руки скрутили скотчем і повезли «на підвал».

Як з вами поводились у полоні?

Поводження з викраденими цивільними мало чим відрізняється від ставлення до військовополонених. Хіба що до цивільних воно ще цинічніше – до них не допускають представників Червоного Хреста, приховують інформацію про затриманих. Так, мої родичі кілька місяців гадки не мали, куди я подівся, де перебуваю… Перші 135 днів – з 19 березня по 4 серпня – мене протримали в одиночній камері у Мелітополі. Це були суцільні знущання. У віконну щілину підгледів, як з «підвалу» за цей час винесли два мішки з тілами закатованих…

Рідні дізналися, що зі мною, тільки у вересні, коли мене перевели до Дніпрорудного (місто у Василівському районі Запорізької області, – УНІАН), де полонених тримали у звичайних гаражах. Це жахливе місце називали «ямою». Саме звідти вдалося передати близьким звістку з одним чоловіком, якого загарбники відпустили (у Дніпрорудному мене утримували вже не в одиночній камері, а разом з іншими затриманими). Там на моїх очах закатували двох людей: тіло одного віддали рідним для поховання, іншого – ні…

Навіщо вони катували людей у ваші присутності?

Вони так залякують та водночас отримують задоволення. Тобто знущаються з людей навіть не для «результату», наприклад, для отримання якоїсь корисної для них інформації, а просто тому, що їм це подобається.

Ви знали, що вас звільнять?

Ні, не знав, але здогадувався, коли офіцер ФСБ приїхав мене оглядати. Його цікавив мій стан: побитий — не побитий. Він ставив питання, чи є у що переодягнутися, кому телефонувати. Тоді зрозумів, що робота йде по обміну, але потім процес призупинився…

Всю зиму 2022-2023-го ми перебували у холодному підвалі разом з мером Дніпрорудного Євгеном Матвєєвим (Матвєєв потрапив у полон у березні 2022 року, коли поїхав допомагати гірникам, яких окупанти не випускали через блок-пост, – УНІАН). Були вдвох аж до моменту мого звільнення. На жаль, Євген Сергійович загинув – його закатували у полоні. Тіло у листопаді 2024 року передали в рамках обміну…

На вашу думку, чому в Енергодарі викрали саме вас?

З часом ми отримали підтвердження, що російська агентура була в місті ще за декілька місяців до початку широкомасштабної війни. Коли загарбники зайшли в Енергодар, то вже мали достатньо інформації про стан речей, про місцевих жителів, в тому числі й про мене. Але, повторюсь, вони чомусь думали, що настрої будуть більш проросійські. Можливо, через те, що Енергодар – російськомовний, зокрема, на атомній станції працювали дуже багато людей, які приїхали із Росії ще за часів СРСР. Однак місто виявилося достатньо патріотичним (вже під час окупації городяни неодноразово виходили на мирні протести з українськими прапорами, – УНІАН).

Поведінка городян у перші дні вторгнення вражала, люди ділилися усім, що мали. Наприклад, рибалки ловили рибу та безплатно розвозили її по дитячих будинках, роздавали населенню. З 226 працівників органів місцевого самоврядування лише дві особи пішли працювати на окупантів. Жоден з директорів шкіл чи дитячих садочків не став на бік ворога та не залишився на окупованій території, а з тисячі педагогів тільки два десятки співпрацюють із загарбниками – навчають дітей за російськими програмами. Чесно кажучи, навіть не очікував, що така кількість містян з переважно російським корінням, буде проукраїнською! Я пишаюсь своїм містом.

А як поводився персонал АЕС під час її захоплення? Що сталося з цими людьми?

Працівники були заблоковані на ЗАЕС… Ці люди, які добре розуміють, що таке відповідальність за ядерний об’єкт, просто не могли залишити робочі місця, поки не вирішиться питання із подальшою його експлуатацією. Компанія «Енергоатом» не знімала з себе зобов’язання за функціонування станції й всі фахівці залишалися на місцях щонайменше до кінця 2022 року…

Росіяни чинили на них тотальний тиск – примушували укладати контракти зі своєю корпорацією «Росатом», щоб перевести управління блоків під себе. Також впливала присутність великої кількості військових на території станції, яку росіяни пристосували під прикриття для своєї техніки.

Чи багато жителів залишили окуповане місто?

Дехто поїхав самостійно ще наприкінці лютого 2022 року. Потім, 8-10 березня, був гуманітарний коридор, узгоджений між українською та російською сторонами. Тоді ми змогли вивезти автобусами десь 1000 людей. Також до колони доєдналися місцеві жителі на власних авто. Інші виїжджали й потім – десь до вересня 2022 року (тоді працював гуманітарний коридор через Василівку, – УНІАН), але окупанти ретельно контролювали процес, не випускали працівників АЕС.

Згодом все ускладнилося: проїзд на Запоріжжя через Василівку закрили. Люди вибиралися вже через територію РФ, Сумську область та європейські країни. Наразі у місті залишилася десь чверть місцевого населення – приблизно 10-12 тисяч осіб (до вторгнення було близько 50 тисяч, – УНІАН), решта «жителів» – завезені з РФ та ті, кого зібрали з навколишніх окупованих сіл. «Нахапали» для роботи на АЕС без відповідної кваліфікації та досвіду… Загалом зараз у місті проживає десь тисяч двадцять людей.

Як загалом загарбники ставляться до містян?

Через катівні пройшли понад тисячу енергодарців. 2022-2023 роки – це суцільні катування, фізичний примус працівників АЕС підписувати контракти з «Росатомом»… Звичайних енергодарців затримували, аби через катування, знущання отримати якусь інформацію про людей з проукраїнською позицією та «нейтралізувати» їх. Загарбники це називають «фільтрацією». Протягом цих двох років її проводили масово.

Станом на сьогодні, за нашою інформацією, в ув’язнені перебувають 23 особи, з яких вісім – вже «засуджені». При цьому, вони отримали певні терміни ув’язнення за те, чого навіть фізично не могли зробити. Наприклад, за звинуваченням у тероризмі «засуджені» до 12-15 років дві жінки, яким 50-60 років. Нібито вони хотіли щось підірвати… Нещодавно стало відомо, що в Енергодарі окупанти викрали ще одну жительку – 58-річну Ольгу Сиротенко, яка раніше працювала завідувачкою господарства у дитсадку. Їй інкримінують «ведення підривної діяльності», «шпіонаж», «створення терористичної групи»…

Що стає приводом для такого роду затримань?

Росіянам для цього не потрібні приводи. Люди, яких забирають у катівню, згодом самі просять «щось підписати», аби краще піти у тюрму, на зону, ніж терпіти знущання.

Тобто репресії у місті тривають досі…

Безумовно, але вже не в такій кількості, тому що у перші «хвилі» росіяни «перечистили» практично усіх. Кожна ротація ФСБ супроводжувалась арештами, повторними арештами, нескінченими допитами. Таке враження, що зараз окупанти просто підтримують режим страху, кидають невинних людей за ґрати, змушують зізнаватися у міфічних злочинах. Можливо, росіянам це потрібно для «внутрішньої аудиторії», чи впливу на міжнародну спільноту: типу, дивіться, як навіть 60-річні жінки ходять Енергодаром та «підривають» атомну станцію… 

Енергодар розташований біля Каховського водосховища. У 2023-му росіяни влаштували теракт на Каховській ГЕС, і це спричинило екологічну катастрофу. Як ця подія вплинула на місто, роботу ЗАЕС?

Водосховище – це вода, базова умова роботи блоків атомної станції. За нинішніх умов з постачанням води, блоки працювати не можуть. Навіть один блок… Й, за оцінкою фахівців компанії «Енергоатом», наразі немає можливості забезпечити станцію достатніми обсягами води для її безпечної експлуатації. Тобто, АЕС не видає електроенергію, зберігає режим «холодного зупину». Але ми маємо розуміти, що там – ядерне паливо, блоки мають свої режими безпеки. Незалежно від того, генерується електроенергія, чи ні, ці системи мають підтримуватись, мають проводитися системні регламентні роботи з безпеки. Ось вже три роки вони не проводяться.

Яка ситуація із водопостачанням безпосередньо в Енергодарі?

Вода туди подавалася не з водосховища, а зі свердловин, які розташовані поруч. Раніше у нашому місті вона була такої якості, що її можна було пити прямо з-під крана. Зараз вода подається, але якість інша – її не те що пити, руки небезпечно мити.

Та проблема навіть не у теракті на дамбі Каховської ГЕС, а у тому, що окупанти не займаються міським господарством. Для підтримки якості питної води повинні відбуватися певні технологічні процеси: відповідні регламентні заходи, очищування від домішок, адже у наших ґрунтах присутній марганець (надмірне накопичення марганцю в організмі позначається насамперед на функціонуванні центральної нервової системи, що проявляється у стомлюваності, сонливості, погіршенні пам’яті, також марганець може вражати серцево-судинну систему, викликати алергію тощо, – УНІАН).

Як справи у місті з іншими видами комунальних послуг, з медичним обслуговуванням?

Є проблеми з електропостачанням, гарячої води взагалі немає, опалення працює на рівні підтримки «десяти градусів»… Потерпає медична сфера, адже для нормального обслуговування потрібна відповідна кількість кваліфікованих медпрацівників. Зараз в місті немає фахівців, спроможних працювати, проводити діагностику. Загалом не вистачає лікарів – «десантом», який приїздить на декілька місяців у вигляді штрафного батальйону з Бурятії або ще звідкись, більш-менш серйозні проблеми не розв’язати. Тому хворим доводиться виїжджати у Мелітополь, Сімферополь, або навіть Москву.

Що відомо про людей, які залишаються в окупованому Енергодарі? Чи багато серед них проросійськи налаштованих?

Є люди, які пройшли через катівні, та їм не дозволяють виїхати. Вони стали заручниками, бо їх попередили: «Ви – у «списках», якщо спробуєте виїхати з міста, потрапите туди, де були…». Повірте, людям, які пройшли російську катівню, навіть думати про неї страшно. Вони краще сидітимуть у домовині та чекатимуть, щоб вона сама відкрилась, ніж ще раз потраплять «на підвал».

Є інша категорія – ті, що мають тяжкохворих батьків, яких неможливо переконати залишити окуповане місто. Зрештою, існує складна ситуація в Україні з підтримкою переселенців, у тому числі працівників АЕС… Ну, й не будемо приховувати, є й ті, які ще у перші дні дуже раділи вторгненню росіян, та щасливі сьогодні. Їх все влаштовує, вони задоволені тим, що з Україною сталося лихо. Але таких небагато.

У лютому 2025 року російський ударний дрон влучив в укриття 4-го енергоблока Чорнобильської атомної станції. Чи були подібні ситуації із Запорізькою АЕС?

Мені про таке невідомо, але знаю, що окупанти часто застосовують тактику дезінформації. Наведу приклад. Навпроти Енергодара розташовано місто Нікополь (Дніпропетровська обл.), яке постійно обстрілюється, фактично, з території ЗАЕС. Звісно, що у відповідь снаряди летіти не можуть. Але російські загарбники влаштовують провокації: примудряються стріляти з однієї частини Енергодара по іншій та намагаються довести, що обстріл – з території, підконтрольній Україні.

МАГАТЕ весь час закликає до «максимальної стриманості», хоча відомо, що саме росіяни захопили ЗАЕС та «ховають» там військову техніку… Виходячи з такої цинічної поведінки окупантів, чи є гарантія, що при відході з об’єкта, вони його не замінують, щоб звинуватити в цьому Україну?

Немає сумніву, що на підступах до Енергодару росіяни вже все замінували. Зрозуміло, що для розмінування потрібно дуже багато часу. Чи замінують вони саме ЗАЕС? Якщо ці особи у Бучі, Ірпені мінували квартири, дитячі ліжечка та іграшки, вже зрозуміло, на що вони здатні. Тому так, я не виключаю, що навіть без відповідного наказу свого керівництва російські військові можуть на власний розсуд зробити такі «подарунки». Адже бажання творити зло — в їхньому корінні, вони не просто виконують злочинні накази своїх командирів, а й живуть цим — надихаються, заряджаються.

Нещодавно з’явилася інформація про те, що росіяни майже завершили під’єднання Запорізької АЕС до своєї енергосистеми. Зокрема, за даними Центру вивчення окупації, на ЛЕП, які встановлювали з січня цього року, вже повноцінно натягнуті дроти… Що це може означати?

Запорізька АЕС в нинішніх умовах не в змозі генерувати електроенергію. Там не вистачає кваліфікації та реальних технічних можливостей. Станція може тільки зберігатися з погіршенням стану… Ймовірно, мова йде про якесь інше підключення.

Чи маєте надію на швидке повернення Енергодару та ЗАЕС під контроль України?

До широкомасштабної війни я вважав, що через рік-два займатимусь виключно філософією, вивчатиму світ. Але сталося те, що сталося… Я потрапив у полон, після якого досить серйозно займаюсь відновленням здоров’я. Впевнений, що обов’язково побачу Енергодар українським, Запорізьку область – повністю вільною. На сьогодні дуже багато чого залежить від нас, від українського народу. Однак треба розуміти, що ми не настільки сильні, щоб покладатися тільки на себе. Від нас залежить не все.

Лариса Козова